Знаєш, бувають такі моменти, коли ти лягаєш спати, закриваєш в очі і в голову приходять вони, безкінечна армія думок… Вони влітають немов вихор, руйнуючи всі натяки на сон на своєму шляху. Думки беруть тебе в полон, захоплюють зненацька і заповнюють всю твою голову. Їх мільйони, мільярди, ціла армія думок, всі як на підбір, одна краща іншої. Сенсу боротися немає, ти розслабляєш і віддаєш всю владу їм.
Знаєш, не дивлячись на втому і бажання спати, ти починаєш отримувати задоволення від спілкування. Ти намагаєшся уловити кожне слово, нічого не пропустити. В тебе виникає бажання встати зранку, взяти свій улюблений щоденник і записати всі думки в рядок. Вони стають твоїми соратниками, друзями. Але ось ти повністю розслабився і заснув…
Сходить сонце, обнімаючи своїм теплим промінням будить тебе і від думок залишаються малесенькі обгорілі листочки на пам’ять і пустота. Шумить і гуде вітер в твоїй голові, чи може то хвилі бездонного моря. Яка різниця!? Їх нема. Все інше тебе не хвилює. Воно не варте уваги.
Весь день проходить в очікуванні ночі.
І ось ти знову лягаєш і з посмішкою на устах чекаєш зустрічі з ними, єдиними хто тебе розуміє, з якими ти це ти, з якими ти без маски, які стали рідними для тебе за одну ніч. Проходить п’ять, десять, двадцять хвилин в напруженні, їх нема. Всередині щось обірвалося. Ти засинаєш…
Після моєї історії у тебе виникнуть питання. В чому мораль, де кінець?
Я можу відповісти: кінець є початком, початок є кінцем, життя циклічна річ. Ніщо не приходить просто так, ніщо не іде просто так, у всіх своє місце і час, своє призначення. А це лише моя перша пісня, над уламками мого життя, стогін моєї душі, яким я намагаюсь пробудити себе перестати чекати і почати жити…